Women and Justice: Keywords

While intoxicated, the defendant committed lewd acts against a minor (under 14 years old) by forcing her to expose herself and photographing her naked. He also took the photographs, which were recognized as a pornographic product. According to the courts of the first and second instance, the illegal actions qualified as corruption of a minor (Article 156 of the Criminal Code of Ukraine) and the production of child pornography for which he was sentenced to seven years of imprisonment. In his complaint to the Supreme Court, the prosecutor demanded a longer sentence, arguing that the sentence was disproportionate to the crime and emphasizing the defendant’s criminal history. The Supreme Court noted that the court of the first instance considered the severity of the crimes, the personal information about the offender, the defendant’s attitude towards the crimes, the defendant’s partial recognition of his guilt, and the aggravating circumstance of intoxication. Thus, by imposing a penalty of imprisonment near the maximum allowable sentence, the Supreme Court held that court of the first instance complied with the requirements of proportionality and fairness. In this case, the prosecutor's complaint was dismissed.

Чоловік в стані алкогольного сп’яніння вчинив відносно малолітньої (до 14 років) потерпілої розпусні дії (ст. 156 КК), які виразились у її примушуванні до оголення та фотографуванні в оголеному вигляді; він також створив фотознімки з таким зображенням потерпілої (було визнано продукцією порнографічного характеру). За результатами розгляду справи судом першої та другої інстанції протиправні дії було кваліфіковано як розбещення малолітньої особи та виготовлення дитячої порнографії та засуджено до 7 років позбавлення волі. Прокурор у своїй скарзі до Верховного Суду вимагає скасування рішення та призначення нового розгляду через невідповідність призначеного покарання скоєному злочину та неврахування особи винного, що неодноразово притягувався до адміністративної відповідальності. Верховний Суд зазначає, що суд першої інстанції, призначаючи покарання у виді позбавлення волі, врахував ступінь тяжкості вчинених злочинів, ставлення до вчиненого, часткове визнання своєї винуватості, наявність обставини, що обтяжує покарання - вчинення злочину в стані алкогольного сп'яніння, а також дані про його особу. Таким чином, суд першої інстанції, призначаючи покарання у виді позбавлення волі в розмірі, наближеному до максимального (передбаченого за інкриміновані правопорушення), дотримався вимоги співмірності та справедливості. Скарга прокурора не підлягає задоволенню.

The plaintiff sued her ex-husband and asked the court to evict her ex-husband, the defendant-appellant. The plaintiff owned half of the house and the other half of the house belonged to her brother. After the divorce, the defendant-appellant lived in the same house without becoming a joint owner. The defendant-appellant systematically caused moral and physical suffering to the plaintiff and violated the rules of cohabitation. The first-instance court rejected the plaintiff’s claim, noting that a former family member of the owner of the house cannot be evicted as this could be interference with the right to housing, guaranteed by the Article 8 of the Convention on the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms. The appellate court overturned this decision and granted the plaintiff's the claim because the defendant-appellant systematically committed domestic violence and his continued residence in the house violated the interests of the owner of the house. The Supreme Court left this decision unchanged, drawing attention to the fact that the evidence indicated that for a long time the defendant-appellant systematically violated the rules of cohabitation with the plaintiff and her child, abused alcohol, and used psychological and physical violence, which made it impossible to live with him. In view of the above, in order to prevent further cases of bullying, intimidation, and violence against the plaintiff and her child, the Supreme Court concluded that there were grounds for granting the plaintiff’s claim and terminating the defendant-appellant's right to use the disputed housing by evicting him. Specifically, the Court found that the interference with the right to housing was proportionate and pursued a legitimate aim.

Позивач пред'явила позов до свого колишнього чоловіка та просила суд виселити її колишнього чоловіка – відповідача (скаржника). Половина будинку належала позивачу, а інша половина будинку належала її братові. Після розірвання шлюбу відповідач (скаржник) проживав із позивачем в одному будинку, який не був їх спільною сумісною власністю. Відповідач (скаржник) систематично завдавав позивачу моральні та фізичні страждання та порушував правила спільного проживання. Суд першої інстанції відхилив позов позивача, зазначивши, що колишній член сім’ї власника будинку не може бути виселений, оскільки це може бути втручанням у право на житло, гарантоване статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Суд апеляційної інстанції скасував це рішення та задовольнив позов, оскільки відповідач (скаржник) систематично вчиняв насильство в сім’ї і його подальше проживання в будинку порушувало інтереси власника будинку. Верховний Суд залишив це рішення без змін, звернувши увагу на те, що наявні докази вказують на те, що відповідач (скаржник) протягом тривалого часу систематично порушував правила спільного проживання з позивачем та її дитиною, зловживав алкоголем, застосовував психологічне та фізичне насильство, що зробило проживання з ним неможливим. Враховуючи викладене, з метою запобігання подальшим випадкам булінгу, залякування та насильства щодо позивача та її дитини, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову позивача та припинення права відповідача (скаржника) на користування спірним житлом шляхом його виселення. Зокрема, Суд визнав, що втручання у право на житло було пропорційним і переслідувало законну мету.