The appellant applied to the court for a restraining order against her son (in Ukrainian legislation, this term means a judicially established measure that temporarily restricts rights or imposes obligations on a perpetrator of domestic violence and is aimed at ensuring the victim's safety). The appellant wanted the restraining order because her son, who lived in the same apartment with her, consumed alcoholic beverages and narcotics, and verbally insulted, humiliated, intimidated, threatened to kill her. The appellant asked the court to issue a six-month restraining order imposing certain obligations on her son, including the obligation to leave her place of residence. The court of first instance granted the appellant’s application in part, but the court did not impose the restrictive measure related to her son's access to housing. In the court’s opinion, the obligation to leave the appellant’s place of residence could violate the son's right to own and use housing and therefore such a measure was not proportionate under the established circumstances. The Court of Appeal left this decision unchanged. The appellant filed a cassation appeal to the Supreme Court, claiming that the courts of previous instances did not fully assess the risk of her son continuing to commit, or re-committing, domestic violence. The appellant argued that this case did not involve deprivation of property rights, but only temporary restrictions. Referring to the practice of the European Court of Human Rights, the Supreme Court concluded that in this case there was indeed a justified risk of continuation or repeated perpetration of domestic violence, the occurrence of severe or particularly severe consequences for the victim, and such risk was real. This case is significant because it found that courts should prioritize the safety of the victim rather than the property rights of the perpetrator. Under such circumstances, the Supreme Court prohibited the woman's son from approaching within 100 meters of their joint residence.
Скаржниця звернулася до суду із заявою про видачу обмежувального припису щодо її сина (в українському законодавстві під цим терміном розуміється встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов’язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи). Скаржниця хотіла, аби суд видав обмежувальний припис, оскільки її син (який проживав з нею в одній квартирі) вживав алкогольні напої та наркотики, погрожував їй вбивством, використовував щодо неї словесні образи, приниження та залякування. Скаржниця просила суд видати обмежувальний припис строком на шість місяців із покладенням на її сина певних обов’язків, зокрема зобов’язання залишити місце проживання. Суд першої інстанції частково задовольнив заяву скаржниці, але суд не застосовував обмежувальний захід до її сина, який стосувався доступу до житла. На думку суду, зобов’язання залишити місце проживання скаржниці могло порушити право сина на володіння та користування житлом, а тому такий захід не був пропорційним за встановлених обставин. Апеляційний суд залишив це рішення без змін. Скаржниця подала касаційну скаргу до Верховного Суду, посилаючись на те, що суди попередніх інстанцій не в повній мірі оцінили ризик продовження або повторного вчинення її сином домашнього насильства. Скаржниця стверджувала, що в цій справі не йдеться про позбавлення права власності, а лише про тимчасові обмеження. Посилаючись на практику Європейського суду з прав людини, Верховний Суд дійшов висновку, що в даному випадку дійсно існував обґрунтований ризик продовження або повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких чи особливо тяжких наслідків для потерпілої і такий ризик був реальним. Ця справа є важливою, оскільки в ній було встановлено, що суди повинні надавати пріоритет безпеці жертви, а не майновим правам кривдника. За таких обставин, Верховний Суд заборонив синові жінки наближатися на відстань ближче 100 метрів до їхнього спільного помешкання.
Year
External URL
- Type